Стратегічне управління технологічним трансфером

Смирнова Н.В.

Криворізький коледж Національного авіаційного університету

м. Кривий Ріг, Україна

За сучасних тенденцій розвитку світового господарства діяльність підприємств здійснюється в умовах стрімкого поширення науково-технічного прогресу і зростаючої конкуренції. Рівень науково-технічного розвитку є одним з основних показників конкурентоспроможності економіки будь-якої країни. Зі зниження даного показника економіка втрачає свої пріоритетні позиції на ринках, пришвидшуються процеси падіння інвестиційної привабливості, зношення обладнання і, як наслідок, занепад всього технологічного процесу в цілому. Натомість, поширення технологічних новацій дає підприємствам змогу вийти із затяжної економічної кризи, відновитися після депресій, провокуючи їх економічний розвиток з послідуючим піднесенням. Отже, технологічні ресурси є механізмом циклічного розвитку економічних сил: із їх оновленням відбувається економічне зростання, при моральному застаріванні і не відповідності вимогам ринку – занепад, про що свідчить історія розвитку капіталістичного способу виробництва.

Зростання конкуренції продукції стратегічних галузей вітчизняної промисловості на зовнішніх ринках є передумовою пошуку резервів підвищення організаційно-технічного рівня виробництва у відповідності з вимогами світового науково-технічного прогресу з подальшим їх промисловим впровадженням. Але будь-яке нововведення вимагає значних капітальних вкладень. Як свідчить статистика, майже всі капіталовкладення спрямовуються на оновлення обладнання і лише 1% - на залучення новітніх технологічних розробок.

Інформаційно-технологічні вимоги сьогодення, часті економічні кризи і часткова невідповідність технологічного розвитку вітчизняних підприємств світовим технологічним нормам щодо якості продукції зробили неможливим їхній подальший технологічний розвиток і, як наслідок, забезпечення їх конкурентоспроможності на цільових товарно-інформаційних ринках. [3, c. 21]

Слід зазначити, що не абияку роль в цьому процесі повинна відігравати державна інноваційна політика, особливо у ракурсі створення державних цільових стратегічних програм щодо освоєння новітніх світових технологій з їх подальшою адаптацією і апробацією у базових галузях народного господарства.

Така політика має бути націлена на переорієнтацію економічного мислення з догматично на більш раціоналістичне, спрямоване на використання передового світового інформаційно-технологічного досвіду щодо створення більш економних, менш енергозатратних виробництв з подальшим спрямуванням вивільнених грошових коштів на стабілізацію розвитку економіки, а саме: оновлення непромислової сфери виробництва, розвиток транспортної і соціальної інфраструктури регіону і країни в цілому через функціонування фінансового механізму, підвищення рівня життя населення і технологічну допомогу підприємствам суміжних галузей. [2, c. 31]

Для здійснення таких масштабних перетворень слід визначитися з напрямами впровадження інноваційних змін, і вже потім, на їх основі реалізовувати державні цільові програми щодо забезпечення сталого техніко-економічного розвитку і наукового становлення окремих підприємств і галузей в цілому.

За такої ситуації трансфер технологій є одним з джерел забезпечення сталого інноваційного розвитку і підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробництв.

Організації, що займаються впровадженням технологічних інновацій, вважаються джерелами технологічних розробок. [1]

Вигідним для підприємства-покупця технологій є так званий особистий трансферт, а саме прийом кваліфікованих кадрів, що мають досвід роботи у відповідній сфері. Найкращим у цьому плані може бути прийом колишніх співробітників свого конкурента і, як наслідок, можливість отримання сталого технологічного розвитку у майбутньому.

Дуже складним залишається питання відслідкування руху трансфертних технологій між підприємствами. Без особливих умов діяльності, таких як інвестиційні договори чи угоди про співробітництво, жодне промислове підприємство не буде ділитися власними технологічними розробками і, скоріш за все, навіть підприємства однієї галузі будуть вважатися конкурентами, а ніж партнерами. Трансферт промислових технологій є ефективним лише у випадку, якщо його сторони є взаємодоповнюючими ланками виробничого процесу і здатні надати взаємну допомогу не конкуруючи при цьому між собою.

Попит на послуги з трансферту технологій може бути задоволеним компаніями, що безпосередньо не займаються розробленням інновацій і іноді не мають уявлення щодо тенденцій розвитку ринкової кон’юнктури. За такої ситуації зміна технологічних процесів може призвести до банкрутства таких організацій-посередників або надання невідповідної інформації замовникам. З метою недопущення таких випадків можуть створюватися державні посередницькі трансфертні агентства, до компетенції яких входить аналіз попиту і пропозиції щодо технологічного трансферту і встановлення на основі цього відповідних контактів між замовниками і розробниками технології.

Відносно налагодження процесів залучення нових технологій в умовах відсутності їх вітчизняної законодавчої урегульованості, стає проблематичним визначення ефективності їх передачі і, як наслідок, з’ясування загального економічного ефекту виробництва. Практично відсутні наукові дослідження щодо визначення ефективних форм трансферу технологій. Паралельно з цим слід зазначити, що наявність розроблених методів вибору форм здійснення трансферу технологій дала б українським підприємствам можливість створювати більш конкурентоспроможну продукцію на основі раціонального планування своєї науково-інноваційної діяльності.

Технологічна політика кожного підприємства повинна враховувати можливості розроблення комплексу заходів, спрямованих на покращення його техніко-економічного стану, що в перспективі дозволить йому більш раціонально і адекватно реагувати на виробничо-інформаційні запити оточуючого ринкового середовища і, відповідно до них, створювати більш конкурентоспроможну продукцію, якісні показники якої вдовольняють запитам ринкових контрагентів. А це, в свою чергу, э не можливим без залучення новітніх технологій через їх трансфер.

За сучасного рівня науково-економічного розвитку України проблема створення та організації системи науково-технологічної оцінки інноваційних проектів є надзвичайно актуальною, оскільки від неї напряму залежить подальший рівень розвитку і, відповідно, прибутковості окремих господарських структур і економіки  в цілому.

Виходячи з вище зазначеного, можна зробити висновок, що реалізація державних стратегічних програм і планів інноваційного розвитку окремих секторів економіки щодо забезпечення сталого інноваційно-економічного зростання є неможливою без розроблення комплексної методики визначення економічної ефективності впровадження технологічних нововведень в розрахунку на віддалену перспективу.

Література

1. Закон України «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» вiд 14.09.2006  № 143-V

2. Абрамешин А.Е., Воронина Т.Г, Молчанова О.П., Тихонова Е.А., Шленов Ю.В.. Инновационный менеджмент: Учебник для ВУЗов: Под ред.. д.э.н., проф.. Молчановой О.П., - М.: Вита-Пресс, 2001.

3. Грейсон Дж., О’Делли К. Американский менеджмент на пороге XXI ст.. - М.:  Экономика, 1990.