Витрати на соціальний захист працівників на підприємстві

Фоменко Г.Г.

Донецький університет економіки та права

Донецьк

Витрати на соціальний захист працівників є необхідним елементом витрат суб’єктів господарювання, які працюють в ринкових умовах. Зростання конкурентної боротьби вимагає від учасників економічних відносин приділяти більше уваги соціальним процесам. Соціально задоволені та захищені працівники здатні працювати на користь роботодавця та сприяти збільшенню вартості капіталу при незмінній вартості матеріальних ресурсів. З середини ХХ століття держава займає активну соціальну позицію та ставить певні соціальні завдання господарюючим суб’єктам, вирішення яких є обов’язковим для виконання. Однак сучасні підприємці не обмежуються лише виконанням передбачених законодавством соціальних гарантій. Конкуренція за ринок праці, залуження висококваліфікованого персоналу, отримання прихильності інвесторів, споживачів та державна підтримка диктують свої вимоги роботодавцям. Збільшення витрат на соціальний захист позитивно впливає на соціальну атмосферу в колективі та виступає мотивацією працівників для покращення результативності діяльності. Однак, надмірне збільшення будь-яких витрат, в тому числі і соціальних або здійснення необґрунтованих витрат може поставити під загрозу економічну безпеку суб’єктів господарювання та можливість подальшої економічної діяльності. Соціальна діяльність, при всій своїй значимості, займає другорядну роль, адже метою створення кожного комерційного підприємства є отримання прибутку. Досягнення основної мети неможливо без врахування потреб та інтересів працівників. Двозначність витрат на соціальний захист спонукає роботодавців до пошуку оптимального способу задоволення потреби працівників в соціальному захисті при відповідному (доцільному) рівні витрат на соціальні цілі.

Дослідження соціального захисту працівників беруть свій початок з моменту зародження виробничих відносин заснованих на найманій праці. Перехід від ремесла та сільськогосподарської діяльності до фабричного виробництва переклало тягар витрат соціального характеру на роботодавця. Виникає ризик втрати роботи через отримання інвалідності чи травми на виробництві. Сукупність витрат пов’язаних з ризиком для здоров’я чи життя працівників несуть роботодавці. Решта соціальних витрат фінансуються працівниками. Засновниками розвинутої системи соціального захисту працівників визнають О. Бісмарка [1] та У.Беверіджа [2]. Представлені економісти започаткували систему соціального захисту, яка охоплювала питання охорони та гігієни праці та професійного розвитку. Подальший розвиток ринкових відносин та світові інтеграційні процеси, ратифікація міжнародних угод призводять до акцентування увагу науковців, журналістів, політиків та менеджерів на питаннях формування, управління та контролю витрат соціального призначення. Обмеженість фінансових можливостей роботодавців та збільшення вартості ресурсів роблять питання управління витратами все більш актуальними.

Витрати на соціальний захист працівників займають центральну позицію в витратах на персонал, адже призначенням цієї категорії витрат є мотивування працівників до більш продуктивної діяльності та розширене відновлення фізичних та розумових сил. Витрати на соціальний захист працівників розглядаються опосередковано в працях О.Пацули [3], якою запропоновано класифікацію соціальних витрат,  Т.О.Стрибуловича [4] розглянуто вітчизняний та зарубіжний досвід ідентифікації соціальних витрат в облікових системах. Однак, особливості витрат на соціальний захист працівників недостатньо досліджені та потребують більшої деталізації.

 Витрати на соціальний захист працівників відносяться до операційних витрат підприємства. Вони представлені в категорії «витрати на соціальні заходи» та «витрати на оплату праці». Списання витрат на фонд оплати праці регулюється законодавством, а саме Податковим кодексом України [5], Інструкцією зі статистики заробітної плати [6],  Постановою «Про затвердження переліку видів витрат, що здійснюються за рахунок коштів роботодавців, на які не нараховується єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» [7]. Відповідно до вказаних законодавчих актів роботодавці можуть відносити до фонду оплати праці лише витрати, які можуть бути персоніфіковані. Такі витрати зменшують оподатковуваний прибуток та формують собівартість продукції. Надмірне збільшення витрат призводить до зменшення конкурентоспроможності продукції через високу її вартість, тому роботодавці забезпечують працівників додатковими соціальними гарантіями в певних пропорціях, де головним джерелом фінансування соціальних витрат є прибуток.

Економічні проблеми, які виникли за останні роки, значно похитнули діяльність більшості виробничих підприємств України. Особливо політична та економічна криза відбилася на металургійній галузі країни. Підприємства металургії є матеріаломісткими та залежать від вартості сировини, яка імпортується з інших країн. В структурі операційних витрат питома вага матеріальних витрат складає від 60 до 90% усіх витрат. Надмірна матеріальна залежність не дає можливості роботодавцям збільшувати витрати на соціальні заходи, питома вага яких складає не більше 5%. Низький рівень соціального захисту провокую соціальну незадоволеність трудящих і проявляється у вигляді простоїв з провини працівників, страйків та втратою робочого часу. Іншою стороною недостатніх витрат на соціальний захист є рівень травматизму та профзахворювань на виробництві. Нехтування витратами на охорону праці призводить до формування іншої категорії витрат соціального характеру, а саме компенсаційних витрат. Нераціональне використання трудових ресурсів та необґрунтованість витрат соціального характеру є однією з головних проблем роботодавців. Відсутність відповідних досліджень не дає можливості оцінити доцільність конкретних видів витрат та провести паралель між видами витрат та їх результативністю. Першочерговим завданням для суб’єктів господарювання є розробка механізму управління витратами на соціальний захист працівників, метою якого є задоволення потреби працівників в соціальному захисті та одночасно контролю за формуванням, бухгалтерським та податковим обліком витрат та визначенням оптимальної їх структури з урахуванням фінансових можливостей роботодавців. Створення та апробація такого механізму є перспективою подальших наукових досліджень.

Література

1. Ashley A. The social policy of Bismarck / A.  Ashley // New Jork, Bombay. – Calcutta. – 1912. 
2. Social Insurance and Allied Services, 1942 Report by Sir William Beveridge London Published bv his majest’s ststionery’ office York House, Kiuriwzy. London, VV.C.J j 120, George Strict, Edinburgh z; I942.
3. Пацула О. Соціальні витрати підприємства та їхня класифікація / О.Пацула // Вісник КНТЕУ. – 2006. – №3. – С. 26.
4. Стрибулевич Т.О. Зарубіжний та вітчизняний досвід ідентифікації соціальних витрат в обліково-аналітичних системах / Т.О.Стрибулевич // Економічний аналіз. – 2010. – № 5. – C.186-188.
5. Податковий кодекс України    // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 13-14. –  С. 112.
6. Інструкція зі статистики заробітної плати. – 2004. - №114/87132.. – Режим доступу: http: www. rada.gov.ua. – Назва з екрана.
7. Постанова «Про затвердження переліку видів витрат, що здійснюються за рахунок коштів роботодавців, на які не нараховується єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування». – 2010. – №1172. – Режим доступу: http: www. rada.gov.ua. – Назва з екрана.